ЩАСТИ  ТОБІ,   ДРУЖЕ!

 Поет Дмитро Кремінь – людина безумовно обдарована й працьовита. Пишу про це з тим більшою радістю, що Дмитро ще дуже молодий і все в нього попереду – найкращі книги, найцікавіші шляхи, найплідніші літа. Але й те, що він пише тепер, – своєрідне й цікаве. Дмитро Кремінь (це також важливо) свідомий досвіду попередніх поколінь радянських поетів; у деяких віршах мені вчувалися й голоси моїх друзів-ровесників – росіянина А. Вознесенського, україн­ця М. Вінграновського, латиша О. Ваціетіса – і я щиро радів. У таких відгоміннях немає нічого поганого – це відчуття школи, не більше; навіть добре, що можна визначити з віршів Кременя і його коло читання. Деяка наслідувальність в не­багатьох віршах потроху обсиплеться з обдарованого поета – уроки підуть у глибину, тим більше, що вони навіть при першому засвоєнні зовсім не ставлять під сумнів Дмитрову оригінальність.

Біографія автора простежується з його творів: ось кілька карпатських відгомонів – учився в Ужгороді; головне ж – навіяно степовим краєм, у якому Кремінь нині живе й працює. А деякі поезії – як «Балада про хліб і зорі», «Спраглий прелюд», «Вечірній час» – просто-таки точно прив'язані територіально, як записи в щоденнику. Прикмети часу – в органічності й впевненості (нечаста якість у новачків) поетичної мови Кременя; він дуже щирий і, до речі, досягає найбільших успіхів саме там, де дозволяє собі відверто бути собою.  Можливо, саме тому так довірливо читається Дмитрова інтимна  лірика.  Мені  дуже хочеться,  щоб поет   шукав   себе  насам­перед  на власній стежці; дедалі певніше  окрес­лював себе на затовпленій карті літератури, як непересічну особистість – інакше не можна, інакше не варто писати.

Бажаю Дмитрові Кременю великих успіхів на обраному ним нелегкім шляху. Чекатиму на на­ступні вірші поета, вірячи в його характер, обда­рованість, щирість, несхитність, переконаність, працьовитість. Дмитрове майбутнє б'ється лише в його власному серці й тремтить на кінчику його власного пера. Щасти тобі, друже!

ВІТАЛІЙ КОРОТИЧ.

БАЛАДА ПРО ХЛІБ І ЗОРІ

Земля ця світла. Степ і степ без краю,

І сонце, що від овиду росте.

Блакитний овид зором обіймаю,

Блакитним зором обіймаю степ.

Земля ця древня. І земля ця вічна

Не в домислах учених диваків,

Вона живе, мов казка героїчна,

У величальній мові колосків.

Я наслухаю мову колоскову,

Таку одвічну і таку дзвінку,

Немовби наслухаю колискову

У стоголосім житнім колоску.

А дощ паде — могутній грім ударить,

А грім розколе небо спраглих літ...

Немов одвічна пісня хлібодарів –

Цей вічний степ, що вічно родить хліб.

ВЕЧОРИ БЕЗ ТЕБЕ

Вечори із задумливими яворами

Розгойдали зірки на верхах телевеж...

Голубими, веселими вечорами

Я тебе не питатиму, як ти живеш.

Лиш дихання твоє, осіяне і тепле,

Долинає до мене в далекі світи.

Десь ідуть вечори

вечорами без тебе,

І нема вечорів, де проходила ти.

Зостаються у згадках ліси смерекові,

Зостаються, як згадка, жалі світові.

І звіряю тобі я слова присмеркові,

А хотів би. щоб вранішньо стало тобі.

Бо од вікон твоїх, від осяяних вікон

Долинає й до мене малий промінець,

Щоб я весело жив, щоб встигав я за віком

І за сумом розлучених рук і сердець.

Серед радості сум той не видасться зайвим.

Вечори всі без тебе, та серце не спить ..

Промінь серця хай буде нам сонячним сяйвом,

Як в моє надвечір'я сумне долетить.